СЕРЦЕ ОСЕНІ

    Осінь... Її останні дні... Йдучи вечірнім містом, він згадав рядки, які написав колись...

                                                    ...Швидко приносить осінь
                                                    Холодну вогкість дерев.
                                                    Здається, наче зовсім
                                                    Навкруги все неживе...

Чому він їх згадав?... Вогні реклам пронизували ту суміш мороку і туману, яка непомітно проникає у місто, разом з гуркотом автомобілів, жвавими закликами вуличних торгівців і вигуками дітлахів створюючи іллюзію спокійного плину життя.Він так любив нічне місто. Він в ньому відчував себе вільним. Від омани... Від цієї ж іллюзії спокійності. Він відкривав себе цим вогням, цьому мерехтінню світла...

    Ні! Він не чекав. Він шукав... Він ніколи не міг існувати один, для себе. Тільки ці грати такі міцні... Можна чекати, доки їх хтось відкриє. Але ж вони у пустелі. У пустелі міста, де повз цю клітку проходять тисячі, але ж вона невидима для них... А якщо вони її побачать, то їх розчавить власний гнів. Від того, що вони побачили. А той, хто може відкрити, натрапивши на неї, не побачить, що це клітка, не зрозуміє, що це - грати... Можна кидатися на неї у гніві! Вихопивши з себе залізне знаряддя, розбити її, зруйнувати вщент, на мить перехопивши подив натовпу. А далі - зникнути під його ногами, стати знищеним. Самому себе знищити... Якщо ні, то сподіватися на порятунок від того, хто опиниться поруч. І хто... Бачитиме цю клітку!...

    А можна! Можна нести в собі те, що потім!... В одну мить перетворить металеві грати на рідину, що зникаючи, омине його... Зруйнує клітку! Відпустить! Але ж куди? Для чого? Для кого? Свобода! Це слово! Він повторював його тисячу разів! Коли його клітка розтанула... Але він все ще був у ній. Ні, не в тій, в іншій. Про ту він забув, він пам'ятав, але не думав...

                                                    ...Холодний дощ без жалю
                                                    Все навколо нищить.
                                                    Природа вмирає і далі...
                                                    Сумно вітер свище...

    А тепер він йшов і згадував той день, коли він десь написав ці рядки про осінь... Це було тоді... Так давно... Коли він тільки зрозумів, що грати навколо - це клітка. Але вже тоді він знав, що знищить її. Він не знав, коли настане той день. Але він знав, що він настане... І осінь... Вона ніколи не була для нього золотою! Але він знав, що буде... І він писав їй! Осені... Він не знав, що одного осіннього дня згадає ті рядки, які, вже зовсім забуті, так несподівано виринуть з пам'яті. Тоді він ще не знав, що з'являться нові грати. І що він знову їх руйнуватиме...

                                                    ...Кружляючи, самотній листок
                                                    На землю з вітром злітає.
                                                    Осінь останній ковток
                                                    Життя на мить вдихає...

    ...Він йшов нічним містом. А тоді! В той день, він не знав, що це буде осінь... Він не знав, чому він тоді так написав. Він посміхнувся, вийшовши на майдан. Де місто стало ще прекраснішим! Він не знав, що за мить клітка зникне! Остання! Назавжди! Але він посміхався. Він йшов. Він не розумів, що його кличе осінь. Понура, руйнівна, холодна... Але не для нього. І цього не знав ніхто! Тільки вона! В її серці був той вогонь, який він колись відчув... І вона про це не забувала ніколи! Хоч ті рядки танули...

    Він прийшов. Дивився в очі... І він зрозумів, що ніяких кліток немає. Їх ніколи не було! Це був шлях! Шлях в цей день! Шлях, який йому вказувала вона. Та, яку він так шанував. І вірив! Яку любив усім серцем, не знаючи про це...

                                                    ...Осінь... Жорстока і проста.
                                                    Але кохання мені дарує.
                                                    І хоч ніяка вона і не золота,
                                                    Я її так шаную!...

26 листопада 2000, Київ