Олесь Світлий

НАЙБОЖЕВІЛЬНІШІ

    Сонце палило неймовiрно... Спека стояла така, що здавалося, нiби обрiй пoринав у туманi, який виникав з моря. Вода неначе випаровувалася. Корабель, що плив неподалiк, здавався звичайнiсiньким маревом. Двi чайки, що безтурботно висiли над морем, здавалися найбожевiльнішими iстотами, якi залишили тiнь i вирушили кудись, можливо, на чергове полювання. Але тiльки так здавалося...

    Найбожевiльнiшi були у воді, бiля берега. Сонце спалювало iх тіла, що виблискували засмагом, з'являючись над бiлими баранцями хвиль. А навкруги стояли гори, i жодного живого поруху не було видно наскiльки сягав зiр. Але для них i так нiчого, крiм них самих, не iснувало. Їх очi були сп'янiлими чи то  вiд спеки, чи то вiд почуттiв.  Гори обривалися бiля  самої води, i тiльки тоненька смужка разпеченої гальки вiддiляла їх вiд берега.

Камiння немов захищало цих двох від людського ока. А вони радiли! Радiли, немов дiти, тому що вони були разом, тому що вiдчували дотики рук, вони пiрнали i у променях сонця пiд товщею води iх губи зливалися у поцiлунку, а виринали вони в обiймах один одного. Бiлi зуби дарували посмiшку iх засмаглих тiл...

    Їх радiсть вiдчули мешканцi глибин. Згpаї барвистих риб кружляли навколо тiл, що переплiталися, пiрнаючи у бульбашки киплячої води. Звiдкись з'явився дельфiн, вiн мчав до них, нiби вiдчуваючи їх випромінювання. Вiн пiдстрибував над водою, виграваючи плавцями над блакитною поверхнею. I вони помiтили його. I в ту мить їм щастя здалося безмежним. Вони виринули з хвилi. Нiжно поклавши йому руку на плечі, торкнувшись його вуст, вiн поцiлував його...

серпень 2000, Ялта